Депутат Верховної Ради сьомого скликання Ігор Швайка про розпад росії, де знаходиться Русь, спілкуванні націоналістів різних країн, багатовічну війну с московитами, обмеження громадянських прав для колаборантів, відсутність коаліції у парламенті, виснаженість громадянського суспільства та очікування нового Майдану у програмі Дмитра Лубкіна ТрѣтЬ.
Раніше вплив Російської імперії розповсюджувався і на Україну, і на Прибалтику. На сьогодні він зменшився, але і досі РФ представляє собою територію, що складалась з трьох-чотирьох десятків національних держав. Вони, власне, і сьогодні існують, вони сформовані. Наскільки вони готові до самостійного шляху – важко сказати. Але тут верховенство ідеї: приміром, як би ти не знищував якісь народи Кавказу – вони відроджуються з попелу, набирають вагу, заходять у фазу розвитку і все одно перемагають. Тому що вони там на своїй, богом даній землі. І не тільки Кавказ, звісно. Калмикія, наприклад, напевне, буде окремою країною, яка, скоріш за все, матиме прямі двосторонні відносини і з Україною, і з іншими країнами світу, і це буде одна з тих країн, яка матиме нормальний самостійний статус. Те ж саме Удмуртія, Башкирія та інші. Порядку тридцяти-сорока невеликих самостійних держав. Звісно, будуть зовнішні впливи, але епоха нестабільності, і в тому числі війни проти України, остаточно завершиться після того, як Росія розпадеться, а на її території постануть нові національні держави, з кожною з яких ми будемо укладати відповідні міжнародні договори. А от що залишиться саме Росією? Та й, власне, чи може те, що залишиться, називати Росією взагалі? Повністю узурпована назва. Це ми –Русь, особливо Київ та околиці, звідси Русь і пішла. А те, що залишиться – Московія, московська імперія.
Московська імперія в свій час воювала з німецькою, переділили Європу, потім пересварились між собою, намагаючись одне одного обдурити, потім назвали це «ВєлікойОтєчєствєнной», а потім Московська імперія стислась, а німецька була зруйнована. Московська залишилась.Наша головна задача, як націоналістів, побудувати таку систему координат, в якій українські націоналісти будуть спокійно спілкуватися з французькими, німецькими, польськими, калмицькими, татарськими, удмуртськими і ще якимись іншими. Тому що ми будем мову вести в ідеалі про незалежні національні держави. Там, де є головною титульна нація, і, зрозуміло, що в ній живуть представники інших націй. Куди, наприклад, можна віднести кримських татар? Це корінний етнос в Україні, він живе тут завжди, поруч з українцями. У кримських татар, на відміну від, скажімо, поволзьких, немає іншої батьківщини, крім Криму, і не було ніколи. Я би сказав, що це винятки із правил, над якими треба працювати, прописуючи їх десь там в інструкціях взаємовідносин.
Коли мене називають русофобом, я відповідаю, що я український націоналіст. Давайте говорити про те, що ми є українці, українці є українськими націоналістами, і є українці, які дотримуються, можливо, інших політичних та ідеологічних поглядів. Ми є українці – крапка.
Головна задача – розуміти, що «фоб»- це не той, хто боїться. Ксенофобія – це боязнь чужого, це відсутність знань, і «я боюсь чогось чужого» – це тому, що я його не знаю і очікую від нього якоїсь небезпеки. Ми не очікуємо ніякої небезпеки, у нас є вікова війна з московитами, московити, як імперці, ніколи не заспокоються, поки не будуть остаточно зруйновані, і ми, українці, це розуміємо. Зараз вони окупували український Крим, і нема іншого способу, як його звільнити, крім військово-політичного. Військова сила –політична потужність. Політична, міжнародна, дипломатична, пошук союзників, партнерів.
Правда життя, яку, напевне, треба визнати давно і всім, починаючи від сьогоднішнього президента України, полягає в тому, що замість нас ніхто наші проблеми розв’язувати не буде. І, чим більше нам допомагають, тим слабшими ми стаємо. Я хочу бачити нашу країну, коли ми пропонуємо допомогу, бо тоді ми виступаємо сильнішою стороною по відношенню до слабшого
Після визволення Криму обов’язково постане питання, що робити з тими, хто там живе. І тут тільки одне – нормальна політика залучення в українське середовище. Є абсолютно очевидний момент, що ті люди, які були в окупованому Криму, діляться умовно на дві категорії: одна – це українські громадяни, що проживають на окупованій території, і Донбасу, до речі, так само, а друга – це ті, хто свідомо долучались, сприяли. Треба абсолютно реально розглядати питання про позбавлення або обмеження громадянства і прав, зокрема, права голосувати. Щоби ті люди, яких уже один раз використали, попередньо підготувавши до анексії Криму, не спокушались на можливість реваншу. Треба наводити порядок, і насправді це має культивувати держава, як стрижень своєї державної політики, зокрема, грамотної політики по відношенню до своїх національних меншин.
В суспільно-політичних колах є відомий аргумент, що фракція «Свободи», винісши на розгляд у Верховній Раді поправку про відміну закону Колісниченка –Ківалова, спровокувала мешканців Криму на активні дії по від’єднанню від України. Але він не витримує критики. В нас колись вийшов спеціальний випуск партійної газети, в якому були зібрані всі міфи про фінансування партії – від спецслужби такої-то, олігарха такого-то і аж до марсіан. Думаю, що і це – один з таких міфів. Скасування мовного закону і вхід озброєних, завчасно підготовлених російських спецназівців в ВР Криму далекі від кореляції. Не говорячи вже про те, що медаль « За прісоєдінєнієКрима» , яку випустили московити, містить дату 20 лютого 2013 року, а законопроект вноситься в парламент в кінці двадцятих чисел лютого місяця. Ніяк не може спровокувати 27 лютого те, що почалось тижнем раніше, навіть якщо досліджувати виключно хронологічний порядок
На днях Європарламент прийняв рішення про те, що керченський міст побудований незаконно. Звісно, самого рішення суду поки що немає, і на суд його ніхто не виносив. Вважати, що це питання вирішене остаточно –то вже є тлумачення події. Важливим є реакція міжнародної спільноти, але вона недостатня. Повторюсь – ніхто замість нас порядок в нашій хаті наводити не буде. З відчуттям глибокої стурбованості різку резолюцію ухвалити можуть – і Європарламент, і ПАРЄ, і будь-хто інший. Але чи має вона юридичне значення? Вони мають, безумовно, політичне значення, як висловлення політичної позиції. Але будь-яке рішення важливе тоді, коли ми, як громадяни, знаємо, що воно вже реально втілюється в життя. І від цього рішення практичного – саме практичного- результату не існує. Так само, власне, як від гучних заяв окремих посадовців з приводу армії, псевдопідтримки української мови, спекуляцій на тему автокефалії і УПЦ. Від них результату ж немає. Маємо поставити собі просте запитання: а яким має бути результат від цього рішення Європарламенту? Де рішення про демонтаж? Його немає. Таке рішення може ухвалити тільки сама Україна, і ніхто більше. Чи спроможний наш суперімпотентний парламент щось подібне ухвалити в цій площині? Очевидно, що ні. Тому цей парламент мав би бути ще роки три тому як розпущений з простої причини – там немає коаліції. Випадково обрали Гройсмана прем’єр-міністром, але коаліції формальної, яка би узгоджено працювала з урядом, все одно не існує. Вірогідно, нема зацікавлення суспільства на зміну цього уряду, тиск недостатній, і сьогоднішня влада робить все, щоб цей тиск був розпорошений, щоб люди сварились один з одним.
Власне, по п’ятницях нас судять, за те, що ми вийшли на вулицю, і те, що була влаштована провокація, до речі, для того, щоб приховати намір внести в Конституцію і впорядкувати так званий «Особливий порядок впорядкування на Донбасі», амністувавши всіх терористів, зробивши їх «народною міліцією». Але, якби не вийшла «Свобода», то Донбас був би «окремою зоною, на який розповсюджується окремий спеціально ухвалений для нього закон…». Де-факто це означає добровільну відмову від суверенних територій. Нас судять, добровольців судять. Підносять добровольчий рух, але самих добровольців судять. Волонтерів оспівують, але реальні волонтери – реальні – ледь зводять кінці з кінцями.
Ті, на кого можна було спертися, той самий середній клас, яскраві представники громадянського суспільства, вони виснажені. Вони спровоковані, вони загнані, вони навмисне знищуються – для чого? Ми, як націоналісти, зацікавлені, щоб середній клас складав щонайменше 50 – 60%, це , власне, те саме громадянське суспільство, що заробляє собі на життя, свідомо сплачує податки в бюджет, люди, які не вимагають будь-чого від органів влади, а формують ці органи влади, які зобов’язані надавати їм послуги Тут немає перекосу, тут є взаємодія. Складність для сьогоднішньої олігархічної влади в тому, що середній клас купити не можна. Він самодостатній, він навчився сам себе годувати. І якісь податки й досі віддає. І окремі соціальні проекти фінансує. Тому задушити його можна через податкову, через каральну, через прокурорську, через поліцейську систему. Треба викручувати, робити умови ведення бізнесу все гіршими й гіршими, для єдиної мети – щоб він не фінансував соціальні проекти, щоб він не допомагав політичним партіям, щоб він припинив участь в підтримці громадських ініціатив, і щоб комунікації між людьми певним чином просіли. Саме така задача в сьогоднішньої влади стоїть, але, навіть якщо здається, що в неї наразі виходить, насправді це не так – дух залишається.
Дух спротиву українців не треба дражнити. В той момент, коли ти думаєш, що ти бога за бороду піймав, випадково виходить мільйон людей і змітає все к такій-то бабушці. І статись це може в будь-який момент, може, завтра, може, через рік, Це масовий вияв. Можна згадати події п’ятирічної давнини – ну, не підписав Янукович угоду про асоціацію, ну і що? Ну він пояснив, що домовився з Росією, що там легше, простіше, і взагалі три мільярди доларів. Ну що такого, що когось із демонстрантів побила поліція? Що, до цього таких випадків не було? Але саме цей камінець став тим, що випадково попав в серце кожного, хто зреагував. І назавтра виходять з протестами кількасот тисяч людей
Зараз ми вже можемо згадувати і аналізувати ці події. А аналізуємо ми для того, що розуміти, що буде наступним. Тобто ми зацікавлені в тому, щоби був середній клас, був нормальний суспільний діалог, була частина націоналістів, яка є при владі, були представники інших політичних ідеологічних партій, які мають свою систему поглядів. Ми би разом сиділи за дебатними столами, не на життя, а на смерть відстоювали б кожен свою позицію, але за умови – непорушності української держави, непорушності українських кордонів, відсутності утисків української мови, непорушення прав етнічних меншин, які в нас проживають, збільшення економічного зростання за рахунок пожвавлення внутрішнього попиту, а не хизуватись тим, скільки ми експортували сировини. Ми будем дискутувати з лібералами, припустимо, і ніколи не дійдем абсолютної згоди і завжди будемо представляти два полюси, але це буде цивілізований діалог. І так і має бути.
