Політолог Віталій Кулик про коміка, що у рейтингах вище, ніж Президент, основних фаворитах предвиборчої кампанії, кандидатам, яким потрібно стати третім, відносинах з партнерами, про пісні “ні про що”, втому від діючих політиків та війскові плани Тимошенко.
Ведуча: Світлана Кушнир
Чим ближче до виборів, тим більше ми отримуємо інформації про результати кандидатських рейтингів. Деякі з них вражають – так, друге місце після лідера рейтингів Юлії Тимошенко несподівано зайняв Володимир Зеленський. Зараз це тема номер один, йде багато розмов про те, що комік обійшов діючого президента.Але чи є в нього дійсно шанс вийти в другий тур? 01:28 Насправді не варто переоцінювати ці показники. Говорити про те, що ці рейтинги відображують настрої суспільства і ці настрої будуть такими ж самими на виборах, зарано, адже, по суті, навіть не всі кандидати ще мобілізовані. Що стосується дивовижної популярності Зеленського, то, в першу чергу, це протестний електорат, це ті люди, які в такий спосіб висловлюють протест проти дій існуючого політикуму. Але це не означає, що ці люди прийдуть на вибори і кинуть за нього бюлетень. Щось подібне спостерігається в багатьох країнах, і в нас теж таке вже було – варто згадати ті ж самі доволі високі рейтинги Вєрки Сердючки, незважаючи на які, не було створено навіть політичного блоку і Данилко відмовився від цього проекту. Тому не варто перебільшувати «феномен Зеленського».Насправді є два фаворити – Тимошенко і Порошенко, і між ними основна інтрига цієї виборчої кампанії. Було сподівання, що туди можуть вплигнути Гриценко чи хтось інший, але поки що ми не бачим для цього підстав. Можливо, ще буде певний ривок цих кандидатів, проте, після того, як Садовий пішов окремо, після того, як від Гриценка відійшли його партнери, говорити про якийсь запас міцності доволі складно.Розриви між кандидатами, що посідають від другого по п’яте місце, фактично, в розмірі статистичної похибки. Тут є для багатьох ризики і є ознаки того, що кожен з них претендує на друге місце, на третє. І, незважаючи на те, що тільки друге місце дає вихід у другий тур, для деяких кандидатів важливо навіть бути третім, тому, що це мобілізація їх електорату до парламентської виборчої кампанії.
Дивним здається, що в президентські перегони досі не включався «Народний фронт». Але нещодавно ми побачили, що почали з’являтись борди Яценюка. Чи значить це, що «Народний фронт» діє? Перед тим, як входити в кампанію, всі політичні гравці мають якусь переговорну позицію з фаворитами перегонів. І очевидно, що «Народний фронт» має також пропонувати щось своєму партнеру, а партнером його на сьогодні є Порошенко. Тут переговорною позицією є позитивний бекграунд, адміністративно-політичний ресурс, певний фінансовий ресурс, певні можливості отримання голосів в мажоритарних виборчих округах, це медійна підтримка, це підтримка на рівні місцевої бюрократії середньої ланки. А для того, щоб вести переговорну позицію, варто нагадати про себе. Борди Яценюка якраз вписуються в цю стратегему. Можливо, хтось в «Народному фронті» таким чином хоче налякати Банкову, що саме цих півтора відсотки голосів, яких, можливо, бракуватиме Порошенку, вони відтягнуть. Хоча, якщо Яценюк ризикне так вчинити, це буде проблематичним для всієї його політичної сили. «Народний фронт» не є партією на сьогоднішній день, він є фракцією. Під цим брендом у них практично немає політичного майбутнього. Найвірогідніше, їх чекає ребрединг, можливо, буде створено кілька політичних проектів на базі «Народного фронту», ходять чутки про можливість об’єднання кількох гравців, можливо Гройсмана і Яценюка, в одну політичну силу після президентських виборів для старту в парламентських. Є спроби партійного будівництва і з боку Авакова. Інші групи впливу і інтересів в «Народному фронті» також себе позначають. Не виключено, що там буде створено від двох до трьох політичних сил.
Рейтинги ми побачили, але насправді підтримка досить низька. Проблема в довірі суспільства до всіх політиків, але протестні результати Зеленського та Вакарчука – це якраз помилка суспільства. Люди сприймають зовнішню оболонку і на неї спрямовують свій протест. Це не гравці, це фігури, якими рухають олігархи. Очікування нових обличь, нової якості політики інвестується в такі гламурні оболонки, як Зеленський чи Вакарчук, а на виході ми отримаємо повне розчарування, бо згодом виявиться, що за цими фігурами стоять олігархічні групи інтересів, мутні персонажі, які з’являться в їх партійних списках та штабах, і, як результат, збереження і відтворення тої олігархічної частини, яка існувала протягом останніх десяти років.Саме такими будуть наслідки цього голосування.
І це буде величезне розчарування і відтік значної частини активістів, які вважають, що моральний авторитет того ж Вакарчука може об’єднати громадянське суспільство і за ним треба йти, бо він є точкою консолідації. Вакарчук не висказав нічого такого, що можна розглядати в дискурсі позитивної програми. Він говорить загальними фразами, не розуміючи їх сенсу. Це ж стосується і Зеленського – він експлуатує свій сценічний образ «Слуги народу», і, крім цього сценарію, нічого іншого не пропонує. Але ж сценарний образ – це не що інше, як фейк. Люди цього не розуміють, бо вони чекають на месію, вони втомились від наших політиків. Вони постійно наступають на одні й ті ж граблі і втомились від цього. Вони хочуть когось іншого, і це драйв, вони вважають, що в ці нові обличчя можна інвестувати
Не можна обійти увагою те, що нещодавно презентувала свій «Новий курс» лідерка перегонів Юлія Тимошенко. Чи запропонувала вона дійсно щось більше, ніж сценарій? На жаль, тут так само не чути правди – ні від Тимошенко, ні від інших політичних гравців – про те, що війна буде довгою, що нема можливості врегулювати цей конфлікт в короткочасній перспективі. А якщо хто пропонує швидкий вихід – то це капітуляція. В концепції Тимошенко в основі стратегії її миру є формула «Будапешт +». Подібні формули визивають скепсис, але її логіка зрозуміла – Україна має чітко поставити питання перед своїми зовнішніми партнерами про виконання ними своїх зобов’язань. Хоча в тому ж самому Будапештському меморандумі, і це зазначають навіть самі його автори, відсутній гарантійний механізм. Тобто немає зобов’язань сторін, які давали нам буцімто запевнення в безпеці. Крім того, є поняття «запевнення» і є поняття «гарантії». Гарантії передбачають механізм контролю, моніторингу і санкцій проти тих, хто порушує свої гарантії, а запевнення – це декларація. І Будапештський меморандум – це лише декларація, там немає гарантійного механізму. Там немає включення системи, яка допомогла б нам в випадку анексії.Про це казали і західні партнери, що цей меморандум себе не виправдав, що механізм, який там закладений, не передбачає швидкої реакції або втручання на рівні військової допомоги, і що Україна з 1991 року не потурбувалась укласти додаткові угоди, які б передбачали надання більш дієвої допомоги в подібних випадках.
А от стосовно створення військового кабінету і структур, що будуть вибудовувати і координувати безпековий сектор – це слушна ідея. Військовий кабінет на чолі з невійськовим міністром – та можлива відповідь, яку Україна може дати, бо в нас є об’єднані сили, що проводять операцію на сході, у нас є РНБО, але немає крос-координації і управління військовим та безпековим сектором з боку РНБО. Є намагання встановити систему взаємодії, але крос-координації та чіткої вертикалі виконання не видно. Військовий кабінет має подолати цю ситуацію, і це дійсно достатньо вірна відповідь на загрозу.
Крім того, ініціативи Тимошенко в глобальній і регіональній безпеці також заслуговує на увагу, оскільки на даний момент українська влада за попередні чотири роки не ініціювала жодного безпекового форуму, який би пропонував моделі регіональної безпеки. Мова йде не про громадські форуми безпеки, а про саміти за участю світових лідерів : НАТО+, Вишеградська четвірка+, взаємодія на рівні військових структур у миротворчих операціях та запобіганню конфліктів, створення Центру запобіганню конфліктів та військових загроз в Центральній та Східній Європі тощо
На даний момент склалась ситуація, коли Україна має пояс недружніх відносин з сусідніми країнами на Заході, і тому притягти їх до такої дискусії доволі складно. У Тимошенко якраз і прозвучала ідея досягнення домовленостей в картині майбутнього в частині безпекового сектору, і це добре, про це ще ніхто не говорив. Але взаємодія з партнерами НАТО – це одна історія, концепція там непогана й має шанс на втілення в життя, а інша складова – це питання стратегії на Донбасі. Були сподівання, що Тимошенко чесно скаже, що це війна і немає швидкого рішення конфлікту. Вона цього не сказала, але й не повторила помилки Порошенка, заявивши, що це буде швидко вирішено. Це теж йде їй на користь. Вона вважає, що через міжнародний тиск, через економічні санкції, через взаємодію з західними партнерами вдасться примусити Росію до поступу в короткостроковій перспективі. Це певною мірою ілюзії, перебільшення можливостей Заходу. А її пост-конфліктне врегулювання нагадує концепції, які пропонувались Аваковим та іншими, коли російські війська зникають на Донбасі. Плану позбавлення від росіян на Донбасі і в Криму у Тимошенко немає.Можливо через те, що вона входить у виборчу кампанію, і деякі питання, пов’язані саме з україно-російською війною, не дадуть їй електорального дивіденду. Взагалі питання Донбасу, якщо говорити про них щиро, не дадуть дивідендів жодному політику. Поки що Тимошенко вдається подолати звинувачення в тому, що вона виступає з капітулянтської позиції. Її форум якраз підкреслив достатньо патріотичну радикальну риторику, і мав на меті в першу чергу вплинути на патріотично орієнтований електорат. Але те саме говорять і інші кандидати. Унікальними є тільки пропозиції про військовий кабінет та Будапешт+. Кандидат мав би сказати, що має бути зведене до мінімуму військове зіткнення сторін на лінії розмежування, ми маємо уникнути втрат, побудувати обороноздатну армію і бути готовими на співіснування з конфліктом. Бути військовою державою, прикладом якої є Ізраїль, і будувати свої безпекові стратегії, виходячи з того, що ми маємо щоденну загрозу терористичних атак.
