Дмитро Корчинський про те чим запам’ятався цей рік, вірогідний імпічмент Президента США, розкол між світовим православієм та москвою, реальний економічний стан, можливості, які є в Україні, неможливість соціальних протестів, традиції цивілізованих країн та погану владу у всьому світі.
Рік, що минає, запам’ятався релігійними подіями, протистоянням, укріпленням позицій української церкви в порівнянні з РПЦ. Все інше, що запам’яталось, пов’язане з політикою США, які, безумовно, визначають світову політику та світову ситуацію. Це ракетні удари в Сирії, це закінчення біржового росту, яким характеризувалось правління Трампа останні два роки, це те, що Америка швидко прийшла до підготовки імпічменту свого президента, який, можливо, ми побачимо в наступному році. В США вважають, що це вірогідний сценарій, що він цілком можливий. Великі внутрішньополітичні проблеми там пов’язують певною мірою з кризою американської демократії. В кризі демократії нічого поганого немає, демократія взагалі кризовий спосіб управління, навпаки, це характеризує рух та зміни. Але, тим не менш, така криза в зв’язку з Трампом є, або ж він просто її висвітлив. Звісно, ми, в Україні, маючи свої серйозні проблеми, мало за цим слідкували, але увага світу прикута саме до США, і рік будуть описувати як рік внутрішньо американської політичної кризи.
Але головною подією року України, безумовно, являється отримання Томосу. Це буде актуально і в подальшому, тому що розкол між Україною та Москвою буде поглиблюватись. В Україні ми отримали шанс на християнське відродження, можливо, навіть на християнську революцію. Ми бачим зараз активізацію релігійних громад. Значною мірою релігійна активізація буде визначати політику року прийдешнього. Ми бачимо християнізацію і в націоналістичному русі, дедалі більше активістів стають на християнські позиції, і вважають, що потрібно поступово національно-визвольну боротьбу українського народу перетворювати у війну за віру, тому, що віра може виграти у такого сильного агресора, як Росія, а національно-визвольна війна має виключно оборонний характер, проте пасивна оборона – завжди програш.
Що ж стосується економіки країни – важко відповісти, чи дійсно вона в такому вже занепаді.
Коли я виходжу на вулицю, я бачу забиті кабаки, я бачу все більше автівок на вулицях, і в цих дорогих автівках і цих дорогих кабаках сидять люди, які скаржаться на життя
Цей рік був не гірший, ніж попередні в економічному сенсі. Публіка багатішає, і при цьому нахабно не ділиться. Українці взагалі люблять поплакатись і поскаржитись на життя. Життєвий рівень трудящих з часів раннього феодалізму суттєво виріс навіть на Поліссі, але як вони скаржились на життя в ХІІ столітті, так само скаржаться в ХХІ. Певне, те ж саме буде і через тисячу років. Така вже манера нашого народу – бути завжди всім незадоволеним. Якщо згадати період економічного росту, що тривав до 2008 року, коли всі брали кредити, закупались нерухомістю, автівками, дорогими речами, то тоді на життя скаржились не менше, ніж зараз. Наше незадоволення життям – це константа. І в принципі, це також непогано, це певною мірою рушій прогресу. Задоволені люди не можуть функціонувати в демократичній системі.
Те, що люди виїжджають на Захід, це також тисячолітній український звичай. Українці весь час кудись їдуть, підтримуючи міграцію. І там вони дійсно заробляють більше. Але там вони отримують більше саме за роботу. В той час, як у нас в країні можна отримувати менше, але менше працювати. Більше того, тут є можливості для авантюр. Люди, що мають енергію, мають в нас більше можливостей, ніж в Європі. Там страшна бюрократія, яку не порівняти з нашою, Європа страшенно зарегульована, чітке законодавство, якого доводиться дотримуватись. Натомість в нас просто інший спосіб життя. Ми весь час чомусь порівнюємо себе з Європою, а не з Центральною Африкою. Але більша частина території Землі живе набагато гірше, ніж Україна. Ми порівнюємо себе з давніми країнами, які вигризали свій добробут довгими роками боротьби. Всі вони пройшли через революції, кров, страшні негаразди, і всі вони важко йшли до свого сьогодення. Нам теж було важко, але ж свій власний шлях ми почали фактично чотири роки тому. Україна догулювала застій, ніхто нічого не хотів робити.
Хочемо жити краще? Але ж у нас жодного разу не було соціального бунту, крім, хіба що, виступу «євробляхерів». Ми завжди виходили заради якихось ідеальних речей: чесні вибори, євроінтеграція, незалежність, мова, Бандера. За тарифи ніхто жодного разу не вийшов. За пенсії нікого не можна вигнати
Звісно, можна заперечити, що соціальний протест проти підвищення тарифів, «тарифний майдан», відбувався, але не варто навіть згадувати про нього взагалі – це багаті люди винайняли певну кількість бідних людей, щоб ті за невелику оплату вийшли постояти «за тарифи». Жодного справді соціального, непроплаченого мітингу, крім акції «євробляхерів», в нас не було за всі чотири роки. Та, власне, і раніше, в дев’яності роки, коли шахтарі приїздили стукати касками під будинком уряду, їх виводили власники шахт. З власної ініціативи не приїхав жодний шахтар, його не привела на вулицю жодна профспілка, тільки якщо власник заплатив за участь і організував доставку. Якби наші люди по-справжньому були незадоволені своїм становищем, вони б виходили з протестами. Адже вони бачили, що качати ситуацію ефективно, вигідно, і взагалі це вдається. Знову ж таки, досвід і 2004 року, і 2013 року показує, що ми виходим за ідеальні речі. Соціальних, економічних вимог там не було ніяких.
В усіх цивілізованих країнах люди теж незадоволені рівнем життя, і у Франції, і в Британії, і в Німеччині, але вони виходять і протестують. Ми кажем, що ми незадоволені. То треба щось робити, виходити, добиватись. Ми на прикладі власної країни бачим, що, коли хочемо, то добиваємось. Слабка влада завжди йде на поступки. Свого часу сорок осіб, що були незадоволені відсутністю блокади окупованих територій, вийшли, наступили на інтереси дуже багатих і дуже впливових людей, але добились, що легальна торгівля з окупованими територіями припинилась. Ті ж самі «євробляхери», на перший погляд, не добились бажаного результату, їх вимоги відхилили, втім, всі продовжують їздити на єврономерах, ніхто їх не гальмує і авто в них не конфіскує. Влада не хоче зв’язуватись з тими, хто здатен організувати протест, хто спроможний хоч трохи захистити власні інтереси. З одного боку, безсильна влада під час війни це погано, але, з іншого, це дає нашому суспільству величезні можливості. І якщо ми цими можливостями не користаємось, то ми самі собі винні.
