Літератор Дмитро Корчинський про висування кандидатів у Президенти, Томос тур Порошенка, митрополита Епіфанія, обов’язок українців перед людством, мудрість єврейського народу, вміння правильно плакати та людей, що не цікавляться мистецтвом.
Оголошення про висування в кандидати в президенти як в Тимошенко, так і в Порошенко відбулося у визначні для історії України дати. Чому саме ці дні були обрані, певне, зрозуміло. Тимошенко хотіла, щоб її висунення було центровою подією дня, а можливо, навіть і місяця, власне, воно так і сталось. Що стосується президента, то, можливо, він просто хотів зареєструватись одним з останніх, тим більше, що після з’їзду Тимошенко йому, вірогідно, треба було внести якісь корективи в сценарій, щоб вони не були ідентичні. Необхідний був певний люфт часу. В нього саме закінчився Томос-тур, звісно, потрібен він був Порошенку для того, щоб закріпити в нашій свідомості, що Томосом ми зобов’язані саме йому.
Зрозуміло, що було багато незадоволених, різного роду кепкувань, але тепер багато років більшість буде пам’ятати, що Порошенко- це Томос, а Томос – це Порошенко.
Поза сумнівом, для нього то корисно. Але це потрібно і українцям: багато залежить від голів місцевих адміністрацій. Вертикаль у нас вибудована таким чином, що Порошенко не може викликати суддю або, припустимо, голову обладміністрації, якого він же і призначив, щоб віддати наказ, він може хіба що впливати якимсь чином, і, для того, щоб перехід громади з московської церкви до української розпочався, він мав їздити по областях, і, серед іншого, також напружувати і голів обладміністрацій, мобілізувати місцеві еліти на те, щоб вони організовували такий перехід. Адже саме від місцевих еліт залежить багато – і виділення земель, і якісь спонсорські внески, тобто священники в тій чи іншій мірі все одно залежать від адміністрацій, часто навіть сильно. І голови адміністрацій повинні зрозуміти – якщо вони хочуть сподобатись президенту, то потрібно організовувати переходи. І, звісно, підтримати Порошенка на виборах.
Стосовно ж Епифанія, до якого зараз прикута вся увага, то йому зараз бажано було б уникати контактів зі ЗМІ, тому що він при таких контактах говорить багато дурниць. А не хотілось би, щоб людина при такій посаді запам’яталась дурницями.
Епифаній один раз пішов на контакт з пранкерами і розказав їм, що він не сильно проти гомосексуалістів і гомо-диктатури, але українців до цього просто треба підготувати. Я думаю, не варто християнському ієрархові висловлюватись в такому дусі, навіть якщо він так і думає. Бо більшість його пастви так не думає. Більше того, це дещо протирічить Біблії, Євангелію, Посланню апостолів і в цілому доктрині віри
Був епізод, коли він же розказав нам, що коли-небудь російський та український народи обов’язково помиряться, хоча завдання української нації – припинити існування нації московської. Знову ж таки, з його слів виходить, що російську церкву в Україні ніхто не чіпатиме. Але вона, як ми знаємо з вуст Вселенського патріарха, неканонічна. І Єпифаній має роз’яснювати українцям, що російська православна церква – не дружня церква, не братня церква, взагалі, це просто ніяка не церква, це спецслужба. Це істина, і її він повинен нести в маси. Поки він до цього не готовий, і тому йому краще мовчати.
І зараз перед країною стоїть ще одне надважливе завдання. Безумовно, нам треба повертати Крим та Донбас. Але останні п’ятсот років переконливо доводять нам, що до тих пір, доки існує Москва – ми в загрозі. Себто потрібно докласти всіх зусиль, щоб вона зникла. Тому маємо підтримувати всі системні антимосковські сили в РФ, очікувати на кризу. І коли така криза станеться, ми не повинні сидіти в стороні та дивитись на це по телевізору, як було в 1993 році.
Там була криза, були бої в Москві, але українці, на жаль, сиділи в цей час біля телеекранів, замість того, щоб їхати в Москву і допомагати обом сторонам, і війна б там могла тривати й досі. Власне, чеченці теж тоді помилились, їм теж треба було туди їхати.
Коли наступного разу в Москві почнуть стріляти, ми всі маєм бути там і допомогти їм вбивати один одного. Це наш обов’язок перед цивілізацією, людством і нашою вірою. А взагалі ми повинні вчитися у євреїв, бо їх збройні сили, їх ВПК, надзвичайно ефективні, можливо, найефективніші в світі, їх розробки використовуються навіть в американському озброєнні. Ізраїльські системи протиракетної оборони найкращі в світі, 400 ядерних боєголовок для п’ятимільйонної нації це доволі багато. Ізраїль – це повний цикл ВПК від пістолетного набою до атомної бомби, і, крім всього іншого, це загальний призов. У євреїв конкурс в спецназ, в танкові війська, в авіацію, у багатьох молодих людей трагедія, коли вони туди не потрапляють.
От коли ми такого доб’ємося, це буде добре, і в цьому сенсі нам є чого повчитись. А ще потрібно повчитися плакати. Тобто вчитись двом речам: воювати і плакати. Бо всіх своїх східних ворогів євреї перемагають авіацією й танками, а західних втопили в сльозах.
Тобто вони змогли переконати західний світ, що той їм винен, а ми цього зробити не змогли, хоча насправді воно так і є – ми на передньому рубежі, ми добровільно ліквідували найбільшу для Заходу загрозу за всю історію його існування, тобто український ядерний потенціал, що був націлений на США та Європу, причому ліквідували не тільки добровільно, а й безкоштовно. За це Захід відповів нам чорною невдячністю. І значною мірою саме тому, що ми погано плакали.
Нас виморювали голодом, а Захід жер наше збіжжя, і за їх добробут ми заплатили багатьма мільйонами наших життів. І зараз ми втрачаємо людей, щоб захищати не лише свою країну, а й, в тому числі, Європу. Але ніхто не відчуває до нас ніякої вдячності, ніякої любові
Євреїв теж ніхто не любив, навіть після Другої Світової війни, в Польщі єврейські погроми відбувались ще в 1947 році, в геноциді брали участь США та Великобританія, які завертали назад в табори кораблі з Єврейськими біженцями або ж не пускали біженців в Палестину. Радянський Союз топив кораблі з єврейськими біженцями. І в принципі ніхто так вже особливо не переймався Голокостом. Але пізніше, вже в шістдесятих роках, євреям вдалося переконати світ, що він винен в тому, що Голокост був і всі так чи інакше мають це компенсувати. Це дуже серйозний успіх, дипломатичний та психологічний. Нашим дипломатам просто необхідно його вивчати, треба брати уроки плачу і уроки наполегливості.
Вони вбивали і досі вбивають тих, хто брав участь у Голокості і тих, хто бере участь у проти-єврейському терорі. І варто згадати, що українці не стратили жодної людини, що брала участь у Голодоморі. Каганович вільно ходив по Москві, старий і нікому не потрібний, його можна було вбити шматком арматури по голові. Але українці до Кагановича не добралися, і людина, що вбила шість мільйонів українців і керувала цим процесом, померла від старості, а не від руки українського патріота. Євреї б собі такого не дозволили. А ми дозволили і дозволяєм по сьогоднішній день. Ми втратили за останні п’ять років дванадцять тисяч людей вбитими через московську агресію. І хоча українські спецслужби і так звані партизани спроміглись ліквідувати Моторолу і Гіві, хотілося б все таки значно більше. Діставати їх хотілося б на території ворога, а не тільки на окупованих територіях. Тобто ми в подібній до євреїв ситуації і нам багато чому є повчитись. Крім того, слід враховувати й їх негативний досвід. Найбільшим ворогом євреїв є Іран, вже довгі роки, і це найбільша загроза для Ізраїлю. І навіть з їхніми дипломатичними здібностями, з їх впливом їм не вдалось переконати Євросоюз у необхідності санкцій проти Ірану. Євросоюз їх так і не ввів, США тільки при Трампі наважилась на впровадження суто косметичних санкцій, абсолютно подібних до тих, що введені проти РФ. Ізраїлю так само важко, як і нам, тому і їх негативний досвід також є для нас важливим.
Подписаться на канал Интервизор в YouTube: https://www.youtube.com/c/InterVizor
Интервизор на Facebook:
@intervizor.tv
Интервизор в Телеграм:
InterviZor
Интервизор в Твиттере:
twitter.com/intervizor
