Дмитро Гнап тривалий час працював у журналістиці, вів антикорупційні журналістські розслідування, але на п’ятий рік після перемоги Майдану зрозумів, що більшість матеріалів, які викривають корупціонерів та організовану злочинність, просто ні до чого не призводять. Можно зробити багато журналістських розслідувань, але вони не змінюють ситуацію. Політики, влада вже призвичаїлись до того, що їх викривають, але в результаті з ними нічого не відбувається. Свіжий приклад – ситуація з Романом Насіровим, що був викритий детективами НАБУ , і в тому числі з допомогою журналістів, але його справу не доводять, відновлюють на посаді, більше того, він йде в президенти. Тому Гнап вирішив, що треба зважуватись, залишати звичну роботу і йти в політику, йти боротися за владу, щоб наводити в країні лад, інакше там в масі своїй так і залишаться бандити, корупціонери, крадії. Тим більше, що для цього є певні підстави – за фахом Дмитро політолог, тривалий час був керівником журналістського проекту, який викривав корупцію, відповідно, знається не тільки на персонах, на яких українська корупція базується, але й на системних проблемах, які це явище обумовлюють.
З іншого боку, хочу сказати, що в нашій країні державницький досвід – це не перевага, це, швидше, обтяжуючий фактор, через те, що «досвідченні господарники», «проФФесіонали» державного управління, які сьогодні при владі, довели країну до ручки
Країні потрібні позасистемні люди, для яких ключовим фактором є не стільки досвід, скільки бажання змінити країну. Бажання, цінності, чесність, мотивація – саме це ключові фактори для людини, що збирається змінювати країну. І основна теза передвиборчої програми Дмитра Гнапа – велика, тотальна модернізація країни, створення сервісної держави. Сьогодні українці розділяють державу, як апарат примусу, і країну, як націю. І держава для громадян на сьогодні не є сервісом. Здебільшого це рекетир, або адміністратор. Держава отримує від нас гроші, ми утримуємо її за свої податки, причому, як показує звітність багатьох державних компаній та відомств, утримуємо доволі непогано. Чиновники в нас заробляють все більше й більше, натомість ми, громадяни, не отримуємо від держави сервісу. Ми не отримуємо правосуддя, ми не отримуємо правопорядку, ми не отримуємо нормального соціального забезпечення, інфраструктури. Загалом ми не отримуємо якісного, чесного управління. Наша держава не може забезпечити нам нормального життя, бо вона анти-людськи влаштована. І це зрозуміло, тому, що люди, які приходять у владу, приходять туди збагачуватись. І будь-які реформи, будь-яке створення держави починається х правосуддя. Не буде реформи судової гілки влади та правоохоронних органів – не запрацює нічого.
Попереду вирішення багатьох проблем. І однією з надважливих є проблема Донбасу та Криму. Очевидно, що швидкого рішення тут немає, на це у нас підуть роки. Як не дивно, ця проблема має починати вирішуватись з економіки. Коли наші люди почнуть добре жити, коли запрацює економіка, в тому числі це дасть і можливість нормально забезпечувати нашу армію та спецслужби, щоб ми принаймні були готові протистояти можливому вторгненню Росії, тільки тоді ми можемо говорити про вирішення проблеми окупованих територій.
Стосовно зовнішньої політики для України однозначно важлива максимальна євроінтеграція, максимально дружні партнерські зв’язки з заходом, якомога швидше долучення до НАТО. Європейський вектор – це єдина наша перспектива. І при цьому крок за кроком обривання всіх можливих зав’язків з Росією.
У внутрішній політиці необхідне всебічне дотримання прав і свобод громадян і недопущення їх обмежень. Навіть такі, здавалося б, неоднозначні речі, як легалізація легких наркотиків, проституції, вільного володіння зброєю мають право бути розглянутими.
Якщо подивитись на ті країни, де легалізована легкі наркотики, і ті, де вживання їх є кримінальним злочином, то перші чомусь процвітають – ну от така закономірність- а країни, де це заборонено, криміналізовані, і знаходяться на нижніх щаблях всіх світових рейтингів за рівнем розвитку і людського добробуту. Тому я особисто підтримую декриміналізацію легких наркотиків, і навіть міг би бути ініціатором такого закону. Але однозначно не в числі перших і надважливих
Особливо це стосується вільного володіння зброєю. Для того, щоб постійно бути готовим до війни з Росією, нам треба, по перше, модернізувати за сучасними стандартами НАТО нашу армію, бо сьогоднішня українська армія це лише модернізована радянська, вона має бути контрактна, чисельністю 200 – 250 тисяч людей. Але, крім створення професійної, якісної армії, нам треба створити ще і великий військовий резерв у вигляді загонів національної самооборони, який регулярно збирається на тренування, який готовий бути допоміжним загоном в разі прямої збройної агресії з боку Росії, в кожному регіоні, в кожній області. Саме цим людям може бути дозволено купівлю, зберігання та носіння зброї згідно відповідних формальних процедур. Легалізація зброї, але в якості привілею – це потужний стимул для готовності захищати країну в разі агресії.
Для розбудови держави необхідно всебічно розвивати економіку. І одна з її важливих складових, безумовно, податки. На прикладі багатьох країн бачимо закономірність, що, чим більше податків і вищі їх ставки, тим важче їх збирати. Податкову політику України однозначно треба міняти, норми знижувати, але шляхом стратегічно підготовленого плану зменшення, щоби не отримати великого бюджетного дефіциту. І, власне, перестати красти нашим можновладцям і наближеним до них олігархам. Є можливості, яким чином наповнювати бюджет. Наприклад, закрити величезну дірку на кордоні у вигляді контрабанди, яка щороку вимиває з економіки порядку 90 мільярдів гривень.
Що ж стосується політичного устрою країни, то до створення парламентської республіки українське суспільство, скоріш за все, поки що не готове. Навряд чи нас може врятувати ліквідація інституту президента, як би частина політиків не намагалась вкинути цю ідею в маси. Адже наше суспільство хоче персональної відповідальності від глави держави. Суто парламентська форма правління – це певне розмивання відповідальності. І довіра до інституту парламенту з боку суспільства не дуже велика, і це, на жаль, виправдано. До парламентської форми правління можна буде переходити лише тоді, коли в нас буде суто зріла демократія, після декількох виборчих циклів. Які пройдуть після виборчої реформи, яка також необхідна в країні. Сьогодні парламент України здебільшого контролюється олігархічними групами. І більш раціональною видається президентсько- парламентський устрій, тому, що президент принаймні уособлює персональну відповідальність.
